Переглянути
Нові надходження
Зараз показуємо 1 - 5 з 2612
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ УПРАВЛІННЯ ГЕОРОЗПОДІЛЕНИМИ КОМАНДАМИ В ІТ-СФЕРІ Спеціальність 073 – Менеджмент Подається на здобуття ступеня доктора філософії Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2026) ДЕГТЯРЬ Дмитро Володимирович; Dehtiar D. V.Дегтярь Д. В. Управління георозподіленими командами в ІТ-сфері. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 07 «Управління та адміністрування» за спеціальністю 073 «Менеджмент». – Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. Дисертаційну роботу присвячено обґрунтуванню та розробці теоретико-методологічного забезпечення, науково-методичних основ і практичних рекомендацій щодо управління георозподіленими командами в ІТ-сфері з метою підвищення ефективності їх функціонування. У дослідженні поставлено і вирішено такі завдання: уточнено та систематизовано понятійно-категоріальний апарат дослідження георозподілених команд в ІТ-сфері; розкрито сутність, принципи та функції управління георозподіленими командами, систематизовано чинники ефективності їх функціонування; ідентифіковано та класифіковано основні ризики й обмеження управління георозподіленими командами в ІТ-сфері; проаналізовано сучасні тенденції розвитку ІТ-сфери та поширення георозподілених команд у глобальному й національному вимірах; досліджено організаційні та управлінські практики роботи з георозподіленими командами в ІТ-компаніях; здійснено комплексне оцінювання ефективності управління георозподіленими командами; розроблено механізм управління георозподіленими командами в ІТ-сфері; обґрунтовано рекомендації щодо формування системи комунікацій, мотивації та розвитку персоналу георозподілених ІТ-команд; сформовано концептуальні засади формування стратегії мінімізації ризиків та підвищення стійкості георозподілених ІТ-команд. Наукова новизна одержаних результатів полягає у поглибленні теоретико-методичних положень та розробці науково-практичних рекомендацій щодо управління георозподіленими командами в ІТ-сфері. У роботі дістали подальшого розвитку положення понятійно-категоріального апарату дослідження управління георозподіленими командами в ІТ-сфері шляхом уточнення базових понять. Георозподілену команду визначено як адаптивну форму організації спільної професійної діяльності просторово віддалених працівників, інтегрованих цифровою інфраструктурою, стандартизованими комунікаціями та механізмами координації. Управління георозподіленими командами в ІТ-сфері розглядається як комплексна система цифрово орієнтованого управлінського впливу, що поєднує інформаційно-комунікаційні технології, гнучкі методи координації, адаптивні механізми мотивації, розвитку персоналу та підтримки командної взаємодії для забезпечення результативності спільної діяльності. Удосконалено теоретико-методичний підхід до дослідження процесу управління георозподіленими командами в ІТ-сфері, який передбачає комплексне поєднання теоретико-методологічних основ, понятійно-категоріального апарату, системи чинників і показників ефективності управління, аналізу сучасних тенденцій та управлінських практик із практичною реалізацією наукових результатів. Особливістю підходу є забезпечення послідовного переходу від теоретичного обґрунтування сутності та специфіки управління георозподіленими командами до діагностики управлінських проблем, комплексного оцінювання ефективності та розроблення організаційно-управлінських рішень. Дістали подальшого розвитку наукові положення щодо класифікації ризиків та обмежень управління георозподіленими командами в ІТ-сфері шляхом систематизації організаційних, комунікаційних, кадрових, технологічних, безпекових і зовнішніх ризиків з урахуванням просторової розподіленості, часової асинхронності, міжкультурних відмінностей, цифрової залежності й нестабільності зовнішнього середовища. Ризики та обмеження розглянуто як взаємопов’язані характеристики управлінського середовища, що впливають на координацію діяльності, кадрову стабільність і безперервність бізнес-процесів. Запропонована класифікація створює підґрунтя для ідентифікації управлінських загроз і визначення напрямів їх мінімізації. За результатами аналізу сучасних тенденцій розвитку ІТ-сфери встановлено, що поширення георозподілених команд зумовлене цифровою трансформацією економіки, глобалізацією ринку праці, розвитком дистанційної та гібридної зайнятості, міжнародної кооперації та використанням цифрових платформ командної взаємодії. В умовах України додатковими чинниками трансформації організації праці виступають воєнні та міграційні процеси, безпекові загрози й необхідність забезпечення безперервності діяльності ІТ-компаній. Встановлено, що використання цифрових технологій, гнучких методологій управління проєктами та інструментів асинхронної комунікації розширює можливості координації просторово віддалених працівників, однак не усуває управлінських проблем, пов’язаних із мотивацією, розподілом відповідальності, підтриманням корпоративної культури, професійним розвитком та запобіганням професійному вигоранню. У процесі емпіричного дослідження на основі анкетування 100 ІТ-фахівців проаналізовано сучасні організаційні та управлінські практики функціонування георозподілених команд. Встановлено, що найбільш поширеними чинниками зниження ефективності командної діяльності є перевантаження працівників (51%), професійне вигорання (37%), недостатня чіткість розподілу відповідальності (30%), недоліки управлінського лідерства (29%) та недостатня ефективність комунікацій (27%). Серед пріоритетних напрямів удосконалення управління респонденти визначили розвиток внутрішніх комунікацій (47%), мотивації персоналу (42%), корпоративної культури (38%), управління ризиками (37%) та управління знаннями (25%). Виявлено управлінські дисбаланси між рівнем цифрового забезпечення та якістю комунікацій, проєктною результативністю та збалансованістю робочого навантаження, професійною автономністю працівників та ефективністю координації, а також між потребою в розвитку компетентностей і сформованістю механізмів обміну знаннями. Удосконалено методичний підхід до комплексного оцінювання ефективності управління георозподіленими командами в ІТ-сфері, який передбачає використання системи 25 показників, об’єднаних у п’ять функціональних блоків: результативність проєктної діяльності, ефективність внутрішніх комунікацій, управління персоналом та командна взаємодія, цифрова й організаційна стійкість, професійний розвиток та управління знаннями. Запропонований алгоритм охоплює нормування первинних оцінок, формування групових індексів, експертне визначення вагових коефіцієнтів, розрахунок інтегрального показника, інтерпретацію отриманих результатів та перевірку їх чутливості до зміни вагової моделі. За результатами опитування 15 експертів визначено вагові коефіцієнти функціональних блоків, використані як базовий варіант агрегування. Апробація методичного підходу за результатами анкетування 100 ІТ-фахівців дозволила отримати інтегральний показник ефективності управління на рівні 0,7630, що відповідає високому рівню за запропонованою шкалою. Найвище значення групового індексу встановлено для цифрової та організаційної стійкості (0,7850), відносно нижчі – для управління персоналом і командної взаємодії (0,7500), професійного розвитку та управління знаннями (0,7480). Перевірка чутливості засвідчила незначну зміну інтегральної оцінки за рівних ваг (0,7632). Визначено відносно слабші управлінські характеристики, пов’язані з кадровою стабільністю, продуктивністю, професійним вигоранням, індивідуальним розвитком та обміном знаннями. Сформовано матрицю пріоритетних напрямів удосконалення управління на основі поєднання кількісних оцінок і актуальності виявлених проблем. Уперше розроблено механізм управління георозподіленими командами в ІТ-сфері, що ґрунтується на системній інтеграції організаційних, технологічних і соціально-психологічних складових управління. Механізм поєднує цілі, завдання, принципи, суб’єкти й об’єкти управління, чинники впливу, управлінські інструменти, цифрові технології, механізми координації, контролю та моніторингу результатів. Його особливістю є взаємоузгодження функціональних складових управління з урахуванням просторової розподіленості учасників, часової асинхронності, цифрової залежності робочих процесів, специфіки командної взаємодії та впливу внутрішніх і зовнішніх ризиків. Запропонований механізм забезпечує системне поєднання інструментів організації командної діяльності, цифрової координації, управління персоналом, підтримання корпоративної культури, мотивації та професійного розвитку. Його застосування спрямоване на підвищення узгодженості управлінських рішень, результативності командної взаємодії, адаптивності й організаційної стійкості георозподілених ІТ-команд. Удосконалено науково-методичний підхід до впровадження рекомендацій щодо формування системи комунікацій, мотивації та розвитку персоналу георозподілених ІТ-команд, який передбачає комплексну інтеграцію відповідних управлінських інструментів у межах послідовного процесу. Визначено основні етапи його реалізації: діагностика стану управління, проєктування цільової моделі, формування цифрової інфраструктури, реалізація організаційних і кадрових заходів, моніторинг результативності та коригування управлінських рішень. Обґрунтовано доцільність узгодженого використання синхронних та асинхронних комунікацій, індивідуалізованих мотиваційних механізмів, цифрових платформ координації, інструментів безперервного професійного розвитку, управління знаннями та цифрового лідерства. Особливу увагу приділено врахуванню ризиків часової асинхронності, комунікаційних бар’єрів, професійного перевантаження та вигорання працівників. Реалізація запропонованого підходу створює передумови для підвищення якості командної взаємодії, залученості персоналу, розвитку професійного потенціалу та адаптивності георозподілених команд. Удосконалено концептуальні засади формування стратегії мінімізації ризиків та підвищення організаційної стійкості георозподілених ІТ-команд в умовах нестабільності. На відміну від підходів, що передбачають відокремлений розгляд ризик-менеджменту та забезпечення безперервності діяльності, запропоновані засади ґрунтуються на інтеграції превентивного управління ризиками й розвитку організаційної стійкості на основі циклічного взаємозв’язку адаптивності, стійкості до шоків, відновлюваності, накопичення організаційного досвіду та зворотного зв’язку. Передбачено комплексне врахування організаційних, комунікаційних, кадрових, технологічних, безпекових і зовнішніх ризиків, а також специфіки просторової й часової розподіленості працівників та воєнних викликів. Запропоновані засади дозволяють обґрунтовувати узгоджені управлінські рішення щодо мінімізації ризиків, забезпечення безперервності бізнес-процесів, підтримання результативності командної взаємодії та підвищення адаптивності георозподілених ІТ-команд в умовах невизначеності. Практичне значення отриманих результатів полягає в доведенні основних наукових положень і висновків дисертації до рівня методичних розробок та практичних рекомендацій щодо вдосконалення управління георозподіленими командами в ІТ-сфері. Результати дослідження впроваджено в діяльність ТОВ «СКІФГЕЙМС», ТОВ «ЛАМПА СОФТВЕР», ТОВ «ЕМПАТ РНД». Результати дослідження також використовуються в освітньому процесі Донецького національного університету імені Василя Стуса під час викладання освітніх компонентів «Ділові комунікації» та «Soft Skills управління командами».
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ РЕЦИКЛІНГ У ПРОЦЕСІ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ДО МОДЕЛІ «ЗЕЛЕНОГО» ЛАНЦЮГА ДОДАНОЇ ВАРТОСТІ Спеціальність 051 – Економіка Галузь знань 05 «Соціальні та поведінкові науки»(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2026) УЛЬЯНЕНКО Дмитро Валерійович; Ulyanenko D. V.Ульяненко Д. В. Рециклінг у процесі трансформації промисловості до моделі «зеленого» ланцюга доданої вартості. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 051 – Економіка. Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. Дисертацію присвячено розвитку теоретико-методологічних засад дослідження процесу трансформації промисловості до моделі «зеленого» ланцюга доданої вартості, а також розробці науково-практичних рекомендацій щодо ефективного впровадження технологій рециклінгу у промисловому секторі економіки України. У першому розділі роботи «Теоретико-методологічні засади дослідження процесів трансформації промисловості до моделі “зеленого” ланцюга доданої вартості» узагальнено підходи до дослідження природи поняття «зелена економіка» у контексті реалізації принципів сталого розвитку; систематизовано теоретико-методологічні основи дослідження концепції управління «зеленими» ланцюгами доданої вартості у сучасній економічній теорії; визначено детермінанти дослідження процесу рециклінгу як складника формування «зелених» ланцюгів доданої вартості. Запропоновано концептуальні основи формування «зеленого» ланцюга доданої вартості, які ґрунтуються на інтеграції екологічних компонентів у всі етапи створення вартості – від дизайну продукту, логістики, виробництва до управління інформаційними системами, збуту продукції, споживання та утилізації продукції. Зроблено висновок, що систематизація напрямів впровадження практик управління «зеленими» ланцюгами доданої вартості має формуватися за такими ознаками: управлінські (залученість керівництва, управління витратами, управління компетентностями, управління торгівлею викидами вуглецю, управління іміджем бренду та культурою компанії) та технологічні (екологізація технологій виробничого процесу, мінімізація авіаперевезень, інвестиції у модернізацію транспортної інфраструктури, формування циркулярних ланцюгів постачання, використання адитивних технологій, цифровізації ланцюга постачання тощо). Дістала подальшого розвитку система детермінант дослідження процесу рециклінгу як складника формування «зелених» ланцюгів доданої вартості як сукупність екологічних, економічних, технологічних, соціальних та інституційних чинників, що визначають необхідність, масштаби та ефективність переробки промислових відходів у системі циркулярної економіки. У другому розділі роботи «Аналіз тенденцій розвитку рециклінгу у процесі трансформації промисловості до моделі “зеленого” ланцюга доданої вартості» проаналізовано сучасну динаміку та тенденції розвитку рециклінгу у промисловому виробництві країн світу; узагальнено динаміку формування моделі управління відходами в Україні; розроблено науково-методичні підходи до оцінки ефективності впровадження технологій рециклінгу для підприємств. У роботі узагальнено основні світові тренди розвитку рециклінгу у промисловому виробництві, до яких пропоновано відносити перехід до циркулярної економіки, зростання рівня переробки та повторного використання ресурсів, впровадження енергоефективних і низьковуглецевих технологій, розвиток компостування та анаеробного зброджування органічних відходів, а також цифровізації процесів управління відходами. Отримало подальший розвиток визначення основних ознак динаміки формування моделі управління відходами в Україні, до яких належить поступовий перехід від переважно екстенсивної системи захоронення відходів до впровадження принципів циркулярної економіки та розвитку рециклінгу, посилення екологічного регулювання, адаптація законодавства до стандартів ЄС, формування стратегічних орієнтирів переходу України до ресурсоефективної та «зеленої» моделі управління відходами. Запропоновано метод оцінювання рівня переходу до циркулярної моделі управління відходами на основі інтегрального Індексу переходу до циркулярної моделі управління відходами (ІПЦМУВ), апробація якого дала можливість зробити висновок про нелінійний процес структурно-інституційної трансформації системи управління відходами в Україні, результативність якого залежить одночасно від економічні структури, державної політики та здатності сформувати інфраструктуру замкненого ресурсного циклу. Запропоновано науково-методичні підходи до оцінки ефективності впровадження технологій рециклінгу для підприємств, що ґрунтуються на комплексному поєднанні екологічних та економічних критеріїв оцінювання в межах концепції циркулярної економіки та «зелених» ланцюгів доданої вартості. У третьому розділі роботи «Механізми впровадження рециклінгу у процесі трансформації промисловості до моделі “зеленого” ланцюга доданої вартості» визначено циркулярну стійкість підприємства як індикатор оцінки ефективності технологій рециклінгу; розроблено модель впровадження «зеленого» ланцюга доданої вартості як елементу циркулярної економіки; запропоновано підходи до формування механізму стимулювання ефективного управління відходами. Під час дослідження обґрунтовано: – поняття «циркулярність підприємства» як характеристику ступеня замкненості та ефективності використання ресурсних і матеріальних потоків у процесі створення вартості, яка визначається масштабом повторного використання, відновлення, рециклінгу та повернення ресурсів і матеріалів у господарський обіг, а також рівнем запобігання утворенню відходів та їх залучення до подальших виробничих процесів; – поняття «циркулярна стійкість підприємства» як інтегральну характеристику здатності підприємства забезпечувати довгострокову економічну життєздатність і адаптивність шляхом системної інтеграції принципів циркулярної економіки у процеси створення вартості, що передбачає ефективне використання ресурсів, замкнення матеріальних потоків, мінімізацію утворення відходів та їх повторне залучення до господарського обігу з одночасним забезпеченням позитивних екологічних і соціальних результатів. На основі імітаційного моделювання інтегрального еколого-економічного ефекту визначено умови результативності технологій рециклінгу та обґрунтовано необхідність синхронізації розвитку рециклінгу як елементу «зеленого» ланцюга доданої вартості з доступністю промислових відходів та сформованістю ринку вторинної продукції. Результати апробації авторської методики розрахунку Індексу переходу до циркулярної моделі управління відходами (ІПЦМУВ) на вибірці країн ЄС 27 засвідчили суттєву диференціацію рівня циркулярної трансформації національних систем управління відходами в країнах ЄС, а також виявили нерівномірність формування окремих компонентів циркулярної моделі в країнах ЄС. Проведений аналіз кращих практик трансформації систем управління відходами до циркулярних принципів у країнах ЄС дав змогу запропонувати комплексний механізм стимулювання ефективного управління відходами, що базується на поєднані економічних важелів (податки на захоронення та спалювання відходів, плата за утворення та вивезення ТПВ, принцип «забруднювач платить», принцип «користувач платить», субсидії та податкові пільги, «зелені» тарифи, депозитно-поворотні системи, схеми розширеної відповідальності виробника, податки на ресурси та первинну сировину, систему торгівлі квотами на викиди парникових газів, «зелені» державні закупівлі, фінансування екологічних фондів), організаційних важелів (національні та регіональні плани управління відходами, координація між рівнями влади, інформаційні системи моніторингу, роздільний збір та логістика відходів, міжмуніципальна співпраця, публічно-приватне партнерство, екологічна освіта та інформаційні кампанії, підготовка кадрів та нарощування потенціалу, координація інспекцій та контролю, інтеграція принципів циркулярної економіки) та адміністративних важелів (законодавче регулювання, ліцензування та дозвільна система, екологічні стандарти та нормативи, обов’язкові цільові показники переробки, моніторинг і звітність, інспекції та перевірки, санкції та штрафи, контроль перевезення небезпечних відходів, ризик-орієнтований нагляд, сертифікація «зелених» продуктів, державний екологічний контроль, міжнародна координація та імплементація директив). Результатами впровадження цього механізму мають стати: скорочення захоронення відходів, зростання рівня переробки, підвищення ресурсоефективності, розвиток циркулярної економіки, зниження екологічних ризиків, залучення інвестицій у переробну інфраструктуру, формування екологічно відповідальної поведінки.
- ДокументАКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВИВЧЕННЯ ГЕРМАНСЬКИХ, РОМАНСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ І ЛІТЕРАТУР ТА МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ Збірник тез доповідей Міжнародної наукової конференції 18–19 червня 2026 року(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2026-06) Антонюк Олена; Lidia Baranovska; Білецька Олена; Воробйова Оксана; Гарбера Ірина; Григошкіна Ярослава; Лобанов Євген; Джеріх Олена; Джоган Вікторія; Загнітко Анатолій; Ігнатенко Дарина; Запухляк Ірина; Бойван Олеся; Kalinichenko Vira; Miroshnychenko Inga; Кіпень Володимир; Коваль Людмила; Кокерчук Сергій; Коваль Микита; Kovtun Oksana; Сергій Колонюк; Кравченко Елла; Dariia Kryvonos; Кришталь Світлана; Кузнєцова Олександра; Лебедь Юлія; Кушнір Аліна; Лебідь Поліна; Павло Луценко; Мельник Людмила; Мельничук Ірина; Мудрик Дарина; Патріарх Вікторія; Пилипак Валерія; Олена Росоха; Соколова Владислава; Стрюк Наталя; Одінцова Ольга; Харитонова Олена; Юрковська Майя; Римарчук АннаДо збірника додані тези доповідей учасників Міжнародної наукової конференції «Актуальні питання вивчення германських, романських і слов’янських мов і літератур та методики викладання іноземних мов» (18–19 червня 2026 р.), присвяченої дослідженню сучасних питань германських, романських і слов’янських мов і літератур, а також методики викладання іноземних мов. Рекомендовано здобувачам освіти усіх рівнів, молодим ученим, науковцям. Усі матеріали подаються в авторській редакції. Погляди авторів, викладені в цьому збірнику, не відображають позицію організаторів Міжнародної наукової конференції «Актуальні питання вивчення германських, романських і слов’янських мов і літератур та методики викладання іноземних мов».
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬЧОЇ БЕЗПЕКИ ЯК БАЗИСУ ЕКОНОМІЧНОЇ СТІЙКОСТІ УКРАЇНИ Спеціальність 051 «Економіка» 05 Соціальні та поведінкові науки Подається на здобуття наукового ступеня доктора філософії(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2026) СКОМАРОВСЬКИЙ ВЛАДИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ; Skomarovskyy V. V.Скомаровський В. В. Забезпечення продовольчої безпеки як базису економічної стійкості України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії з галузі знань 05 «Соціальні та поведінкові науки» за спеціальністю 051 «Економіка» – Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. У дисертації розроблено теоретико-методичні положення, практичні рекомендації із забезпечення продовольчої безпеки України. У першому розділі «Теоретико-методичні аспекти забезпечення продо-вольчої безпеки держави» встановлено, що продовольча безпека України – ін-тегрована складова національної безпеки, що поєднує економічні, соціальні, екологічні та політичні виміри й має стратегічну мету: гарантовану фізичну та економічну доступність якісної їжі для всіх громадян через збалансоване вну-трішнє виробництво, інвестиційно-інноваційний розвиток аграрного сектору, модернізацію інфраструктури й державно-приватне партнерство за виваженої політики імпортозаміщення та захисту внутрішнього ринку. В умовах війни й гібридних загроз критичними є безперервність логістики й виробництва, стійкість критичної інфраструктури, кіберзахист та інституційна спроможність швидко управляти ризиками; відтак пріоритетом виступає цілісна державна система, що одночасно зміцнює обороноздатність, підвищує ресурсоефективність сільського господарства, підтримує інновації та людський капітал. Базовий пріоритет політики – продовольче самозабезпечення, яке реалізується через відновлення виробничого потенціалу, імпортозаміщення, адресну підтримку підприємств аграрного сектору і розвиток інтеграційних форм у сільському господарстві. Ефективність забезпечує територіально цілісний підхід: узгоджене використання природних, трудових, матеріально-технічних, інвестиційних та інформаційних ресурсів із раціональним розміщенням виробництва на сільських територіях. Водночас акцент зміщується до стійкості й адаптивності: потрібні механізми швидкого реагування на кризи, зниження імпортозалежності, підвищення якості продукції та стабілізація виробництва попри економічні, кліматичні, соціальні й воєнні шоки. Результативність продовольчої політики визначають рівень самозабезпечення, рівномірність просторового розміщення виробництва, розвиненість інфраструктури та дієві механізми ризик-менеджменту; для діагностики пропонується застосування показників просторової концентрації (коефіцієнт Джині) і коефіцієнта продовольчої стійкості. З огляду на комплекс загроз (бі-дність, незбалансоване харчування, цінова волатильність, геополітичні й при-родні шоки, монополізація ринку, деградація ресурсів) необхідне адаптивне державне регулювання, гармонізоване зі стандартами ЄС, на принципах єди-ної методології, цілісності процедур, законності та інформаційної інтегрова-ності, із безперервним моніторингом, прогнозуванням і швидким реагуван-ням – як підґрунтя стійкого розвитку аграрної сфери та зростання добробуту. У другому розділі «Стан і тенденції розвитку економічно стійкої системи продовольчої безпеки» доведено, що у 2020-2025 рр. глобальна продовольча безпека перебуває під стійким багатофакторним тиском (демографія, цінова волатильність, дефіцит ресурсів, втрати/відходи, збої ланцюгів, кліматичні екстремуми), посиленим геополітичними шоками, насамперед війною в Україні. Актуальною лишається чотиривимірна рамка ФАО (наявність, доступ, стабільність, споживання/якість) у зв’язку з індикаторами ЦСР-2 та GFSI. Порівняння показує різні траєкторії стійкості: ЄС утримує її завдяки інтегрованим політикам (CAP, Farm-to-Fork, EFSCM), у США у 2022-2023 рр. зросла домашня продовольча небезпека, Китай зберігає низький PoU за наявності уразливих груп. Світова динаміка 2020-2023 рр. означила відкат за ЦСР-2; для України – погіршення частини показників при збереженні базової спроможності завдяки швидкій координації, диверсифікації логістики та підтримці виробників. Ключовий висновок: потрібен перехід від «реактивного» до ризик-орі-єнтованого, міжсекторального управління – уніфікація моніторингу з підходами ФАО та міжнародними індексами; зміцнення ланцюгів постачання (інфраструктура, стратегічні резерви, диверсифікація маршрутів); таргетовані соціальні інструменти доступу до їжі; скорочення втрат і збалансоване ресурсокористування; цифровізація аграрного сектору та інвестиції в інновації й локальне виробництво в екологічних межах. Це необхідна умова повернення на траєкторію ЦСР-2 і підвищення продовольчої стійкості України. Профіль України за GFSI-2022 (57,9 бала; 71-ше місце) демонструє асиметрію: відносно вищі виміри економічної доступності (66,6) та якості/безпеки (71,3) поєднуються зі слабкими місцями у наявності (48,1) та стійкості й адаптації (43,5), що підвищує чутливість системи до шоків і стримує відновлення економіки. Після 2022 р. структурні зсуви – скорочення посівів (~20 %), спад виробництва зернових/зернобобових, звуження кормової бази, різке зниження поголів’я ВРХ і свиней (за відносної стабільності птахівництва) та багаторазове падіння вилову риби – послабили внутрішнє забезпечення білковими продуктами й підсилили роль імпорту. Водночас сектор показав адаптаційний потенціал: після піку 2021 р. і спаду 2022 р. у 2023 р. зафіксовано часткове відновлення валової продукції при домінуванні рослинництва (70-73 %) і високій частці прибуткових виробників. Фізична доступність продовольства в Україні структурно вразлива: попри 13-разове зростання сукупних доходів домогосподарств у 2005-2022 рр. зі стабільною часткою оплати праці (42-47%), купівельну спроможність «з’їдають» інфляційні хвилі (піки 2015 та 2022 рр.), що підтримують надвисоку частку споживчих витрат (>89 %) і значний тягар витрат на харчі (44-53 %, особливо в селах). Додатковий тиск формує волатильність ІСЦ на харчі та ціни у рослинництві/тваринництві: навіть уповільнення 2023 р. не нейтралізувало ризики недотримання медико-фізіологічних норм (скорочення споживання молочних продуктів, риби, картоплі та овочів, низьке споживання фруктів/ягід). Необхідний узгоджений пакет рішень: випереджальне зростання реальних доходів; індексація виплат за фактичною інфляцією та вартістю продовольчого кошика; наближення прожиткового мінімуму до реальних витрат; антиінфляційні заходи у харчовому сегменті; підтримка внутрішнього агровиробництва та укріплення стійких ланцюгів постачання. Сукупно це підвищить фізичну та економічну доступність їжі й наблизить виконання цілей сталого розвитку у сфері продовольчої безпеки. У третьому розділі «Концептуальні моделі забезпечення продовольчої безпеки та економічної стійкості» доведено, що ефективність державного регулювання продовольчої безпеки в умовах зовнішніх ризиків залежить від узгодженості багаторівневого управління. SWOT-оцінка показує: вирішальними є не стільки «фізичні» ресурси, скільки логістична стійкість, рівень переробки, енергетична безпека, демографічні тренди та екологічні обмеження. Критичні ризики (розірвані ланцюги постачання, інфраструктурні ушкодження, мінування, дорожчі енергоносії, кадровий дефіцит, «провали ринку» якості) мають нейтралізуватися політикою, сфокусованою на ліквідації «вузьких місць» і впровадженні індикаторної системи моніторингу за чотирма вимірами (наявність, доступ, використання, стійкість). Пріоритети: баланс підтримки на користь малих і середніх виробників із жорсткою екологічною умовністю; структурні проєкти – розмінування, відновлення логістики, модернізація зберігання та переробки, розвиток зрошення й відновлювальні джерела енергії; поєднання механізації/цифровізації з розвитком людського капіталу; запровадження ризик-менеджменту. Удосконалено поняття «продовольча стійкість держави» – це такий рівень забезпечення продовольством, за якого завдяки вітчизняному виробництву та імпорту з країн із узгодженою аграрною політикою гарантується фізична й економічна доступність харчових продуктів в обсязі, не меншому за внутрішній попит. Введення індикатора «продовольча напруженість» (частка імпорту у внутрішньому споживанні з поділом за джерелами) дає можливість вимірювати мінімально допустиму імпортозалежність і керувати ризиками, балансуючи між лібералізмом і протекціонізмом. Еволюція торгівлі 2000-2025 рр. – перехід від сировини до глибшої переробки – показала, що стійкість екс-портного профілю визначається інституційними режимами (СОТ, ПВЗВТ з ЄС) і логістикою: покращення умов торгівлі зміцнює платіжний баланс і боргову спроможність, погіршення – підвищує «продовольчу напруженість» та витрати на критичний імпорт. Звідси потреба інтеграції боргової, торговельної й індустріальної політик: прискорення переробки й експорту з високою доданою вартістю; таргетування імпортних позицій; розвиток «зелених» логістичних коридорів; активна торговельна дипломатія; децентралізація частини боргових інструментів під регіональні експортні проєкти. Керована рамка «торгівля – борг – продовольча безпека», вирівняна з ЦСР 2, 8, 9, 12, 13 і 17, підвищує операційну, економічну та соціальну стійкість у період тривалих зовнішніх шоків. На основі емпіричних результатів за 2016-2023 рр. для України та міжкраїнної вибірки 2022 р. доведено, що продовольча стійкість формується через взаємодію трьох взаємопов’язаних контурів: зовнішньоторговельного, боргового та інституційно-доходного. Встановлено, що поліпшення умов торгівлі на 1% асоціюється з приростом гарантованого боргу на 69,51 млн дол. США, що інтерпретується як розширення кредитоспроможності для фінансування заходів продовольчої безпеки за одночасної потреби у борговій обачності. Двофакторна регресія для 32 країн показала, що зростання GDP per capita та політичної стабільності є комплементарними драйверами підвищення GFSI. 1000 дол. до доходу на особу додає ≈0,144 бали GFSI, а +1 перцентиль політичної стабільності додає 0,056 бали до GFSI. Структурний аналіз позиціонує Україну як «аутлаєр»: за низького GDPpc і дуже низької стабільності GFSI помітно відстає від тренду, тоді як приклад Китаю демонструє коригуючу роль цілеспрямованої державної політики. Сукупно це означає, що для підвищення GFSI Україні критично поєднати: (i1) покращення умов торгівлі через зсув до експорту з більшою доданою вартістю та диверсифікацію ринків/логістики; (i2) узгоджену боргову політику, яка використовує «позитивні» ToT без накопичення вразливостей; (i3) прискорення зростання доходів і відновлення інституційної/політичної стабільності. Саме така інтегрована рамка «ToT – борг – доходи/інституції» є найбільш ефективним важелем для стійкого підвищення продовольчої безпеки та прогресу за ЦСР-2 і ЦСР-17.
- ДокументХмарні технології як інструмент оптимізації комунікацій у системі управління підприємницькою діяльністю.(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2026) Анісімова О.М.; Прігунов О.В.; O. Anisimova; О. PrihunovУ статті досліджено теоретичні та практичні аспекти використання хмарних технологій як інструменту оптимізації комунікацій у системі управління підприємницькою діяльністю. Обґрунтовано актуальність впровадження cloud-рішень в умовах цифрової трансформації економіки, розвитку концепцій Industry 4.0 та Industry 5.0, а також поширення гібридних моделей управління. Визначено, що традиційні локальні системи комунікації поступово втрачають ефективність через недостатню швидкість обміну інформацією, територіальну розрізненість підрозділів та обмежену гнучкість бізнес-процесів. У роботі уточнено співвідношення понять «хмарні технології» та «хмарні обчислення», охарактеризовано основні моделі хмарних сервісів (IaaS, PaaS, SaaS, FaaS) та визначено їх роль у забезпеченні ефективності управлінських процесів. Проаналізовано особливості використання платформ Google Workspace, Microsoft 365, Google Drive, Microsoft Power Platform та інших cloud-рішень у системі корпоративного управління. Доведено, що впровадження хмарних технологій сприяє централізації інформаційних потоків, оптимізації внутрішніх і зовнішніх комунікацій, підвищенню мобільності персоналу, скороченню витрат на ІТ-інфраструктуру та забезпеченню масштабованості бізнес-процесів. Значну увагу приділено питанням кібербезпеки, розподіленої відповідальності, ризикам vendor lock-in та проблемам залежності від мережевої інфраструктури. Досліджено особливості формування комунікацій із застосуванням хмарних технологій у малому, середньому та великому бізнесі, а також у неприбуткових організаціях. Визначено роль державної політики у розвитку хмарної інфраструктури України, зокрема через діяльність Міністерства цифрової трансформації України, розвиток платформи «Дія.Бізнес» та співпрацю з Amazon Web Services і Microsoft. Обґрунтовано, що хмарні технології виступають важливим чинником підвищення ефективності управління, конкурентоспроможності та цифрової стійкості сучасних підприємств.