Переглянути
Нові надходження
Зараз показуємо 1 - 5 з 2576
- ДокументАудит та бухгалтерська експертиза: конспект лекцій для здобувачів вищої освіти ОС «Бакалавр» спеціальності 071 Облік і оподаткування.(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2025) Гевлич, Л. Л.Конспект лекцій з дисципліни «Аудит та бухгалтерська експертиза» розкриває такі теми курсу: «Загальні положення про аудит», «Регламентація аудиторської діяльності», «Етика аудитора», «Планування процесу аудиту», «Аудиторський ризик і оцінка СВК», «Методика аудиту», «Робочі документи аудитора», «Виявлення викривлень в ході аудиту», «Диджитал-аудит», «Теоретичні основи СБЕ», «Організація СБЕ», «Методичне забезпечення СБЕ», «Узагальнення та оцінка результатів СБЕ». Їх розгляд дає змогу сформувати результати навчання, зазначені у силабусі та освітньо-професійних програмах за спеціальністю 071 Облік і оподаткування. Конспект лекцій побудовано на основі практико-орієнтованого підходу та рекомендовано для студентів ОС «Бакалавр» усіх форм навчання, викладачів, облікових працівників.
- ДокументІноземна мова (англійська) викладача-дослідника: навчально-методичний посібник для самостійної роботи для здобувачів третього (освітньонаукового) рівня вищої освіти(Вінниця: ДонНУ імені Василя Стуса, 2025) Залужна, О. О.Навчально-методичний посібник спрямований на керування самостійною роботою здобувачів третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти Донецького національного університету імені Василя Стуса в межах вивчення дисципліни професійної та практичної підготовки «Іноземна мова (англійська) викладача-дослідника». Самостійна робота здобувачів є основною формою оволодіння навчальним матеріалом у вільний від обов’язкових навчальних занять час, яка передбачає виконання аспірантом позапланових завдань під методичним керівництвом викладача, але без його / її безпосередньої участі.
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВОПОРЯДКУ У СФЕРІ ПРОМИСЛОВОЇ ВЛАСНОСТІ 081 «Право» 08 «Право»(Вінниця, ДонНУ, 2026) СОПРУН ВОЛОДИМИР ВОЛОДИМИРОВИЧ; Soprun V. V.Сопрун В.В. Правове забезпечення господарського правопорядку у сфері промислової власності. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право» у галузі знань 08 «Право». – Донецький національний університет імені Василя Стуса Міністерства освіти і науки України, Вінниця, 2026. Дисертацію присвячено комплексному дослідженню правового забезпечення господарського правопорядку у сфері промислової власності. У розділі 1 «Загальна характеристика правового забезпечення господарського правопорядку у сфері промислової власності» досліджено загальні засади та зміст господарського правопорядку у сфері промислової власності. Обґрунтовано, що в сучасній доктрині терміни «правопорядок у сфері господарювання», «суспільний господарський порядок», «правовий господарський порядок», «господарський правопорядок» використовуються як синоніми для позначення форми прояву загального правопорядку у площині регулювання господарських відносин. На основі узагальнення законодавчих і наукових підходів до розуміння господарського правопорядку уточнено дефініцію господарського правопорядку як стану впорядкованості відносин у сфері промислової власності, що відтворюється у повсякденній практиці завдяки узгодженій дії механізму правового регулювання (норми права – юридичні факти – правовідносини – акти реалізації та правозастосування) та правомірній поведінці учасників господарських відносин. Встановлено зміст і уточнено співвідношення механізму правового регулювання та механізму правового забезпечення господарського правопорядку у сфері промислової власності. Запропоновано визначення механізму правового забезпечення господарського правопорядку у сфері промислової власності, а також виокремлено елементи такого механізму. Уточнено визначення поняття «правовідносини у сфері промислової власності» та запропоновано їх класифікацію за сімома узгодженими критеріями, а саме: за змістом, за суб’єктним складом, за об’єктом правовідносин, за юридично-галузевою ознакою, за підставами виникнення/зміни/припинення; за функціональним призначенням, за природою. Сформульовано пропозиції щодо змін до ст. 421 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), згідно яких держава може бути суб’єктом прав промислової власності, які вона здійснює у встановленому законодавством порядку через відповідні юридичні особи (державні органи, державні підприємства тощо). Досліджено та конкретизовано періодизацію формування законодавчої основи (від первинного закріплення норм до етапу євроінтеграційної гармонізації), що дозволило виявити регуляторні розриви, спричинені декодифікаційними процесами. З’ясовано, що скасування Господарського кодексу України (далі – ГК України) без одночасного запровадження узгодженого галузевого кодифікаційного акту призводить до розриву у нормативній структурі, підвищує ризики колізій і фрагментації судової практики, а відтак послаблює передбачуваність та єдність правозастосування у справах, що безпосередньо торкаються об’єктів промислової власності та їхнього обігу. Аргументовано необхідність прийняття Кодексу України про промислову власність задля забезпечення уніфікації термінології, узгодження матеріальних і процесуальних норм та підвищення передбачуваності нормативних правил для учасників господарського обороту у зазначеній сфері. У розділі 2 «Правове забезпечення господарського правопорядку у сфері реалізації і захисту промислової власності» досліджено зміст та особливості реалізації правомочностей на об’єкти промислової власності та їх захисту в господарському обігу. На основі проведеного дослідження уточнено поняття «реалізація прав промислової власності» як правомірні дії правовласника або іншої управомочної особи щодо здійснення правомочностей, які складають зміст особистих немайнових та майнових прав на об’єкти промислової власності, на свій розсуд з метою задоволення їх інтересів, у встановлених законом межах. Конкретизовано значення об’єктів промислової власності для господарського правопорядку, а саме, що ці об’єкти і рівень їх використання формують інтелектуальний капітал суб’єктів підприємництва і держави в цілому, який має важливе значення як на мікро, так і на макроекономічному рівні. В результаті дослідження поняття комерціалізації прав промислової власності і його співвідношення з поняттям реалізації цих прав обґрунтовано, що поняття комерціалізації у сфері промислової власності є багатоаспектним і включає цілий комплекс дій, які забезпечують отримання економічних вигід (прибутку) від залучення об’єктів інтелектуальної власності (нематеріальних активів) до господарської діяльності та економічного обороту. Уточнено, що юридичною формою комерціалізації виступає правова категорія «реалізація прав промислової власності», яка представляє собою здійснення можливостей (правомочностей), які складають зміст майнових прав на об’єкт промислової власності, з метою отримання комерційного ефекту (прибутку). На цій основі обґрунтовано, що законодавство про охорону прав на об’єкти промислової власності не потребує окремої законодавчої легалізації терміну «комерціалізація». Доведено, що комерціалізація виступає результатом практичної реалізації майнових прав інтелектуальної власності через укладення господарсько-правових договорів (ліцензійних договорів, договорів про передачу прав, комерційної концесії тощо), а також шляхом створення спільних підприємств, інвестиційних проєктів або використання об’єктів промислової власності у власному виробництві. На основі цього обґрунтовано, що комерціалізація розглядається як складова економічної діяльності, у межах якої здійснюється трансформація результатів інтелектуальної діяльності у товар чи послугу, що має ринкову цінність. Аргументовано, що ефективність процесів комерціалізації безпосередньо залежить від рівня сформованості правового середовища, зокрема від наявності чітких і узгоджених норм, які регулюють порядок укладення, виконання та припинення договорів у сфері використання об’єктів промислової власності. Підкреслено, що узгодження правових, економічних та управлінських підходів до процесу комерціалізації створює підґрунтя для підвищення рівня правової визначеності, розвитку національного ринку об’єктів інтелектуальної власності та формування ефективної системи інституційного забезпечення у цій сфері. Обґрунтовано, що господарський правопорядок у сфері реалізації прав промислової власності має забезпечуватись завдяки: 1) дотриманню суб’єктами прав встановлених в законодавстві правил щодо набуття, здійснення прав; 2) належному виконанню договірних зобов’язань, пов’язаних із розпорядженням правами промислової власності; 3) ефективному захисту прав та інтересів суб’єктів; 4) державній підтримці процесів комерціалізації прав промислової власності. Запропоновано удосконалити законодавчу регламентацію складів адміністративних і кримінальних правопорушень у сфері промислової власності. Аргументовано необхідність системного узгодження норм Кримінального кодексу України (далі – КК України), Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) і спеціальних законів. Обґрунтовано необхідність приведення об’єктивної сторони ст. 164-3 КУпАП у відповідність до переліку заборонених дій згідно Закону «Про захист від недобросовісної конкуренції»; запровадження інституту адміністративної відповідальності юридичних осіб у ст. 51-2 КУпАП із розмежуванням відповідальності між посадовими особами та самою юридичною особою; закріплення у КУпАП більш суворих санкцій за порушення у сфері промислової власності за моделлю ст. 476 Митного кодексу України (далі – МК України) та перенесення відповідного складу з МК України до КУпАП. Обґрунтовано необхідність закріплення у КУпАП більш суворих санкцій за порушення у сфері промислової власності шляхом запровадженням підходу закріпленого у ст. 476 МК України до визначення розміру штрафів за порушення прав інтелектуальної власності (від 1000 до 2000 НМДГ), а також доцільність перенесення адміністративних правопорушень у сфері промислової власності – переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав інтелектуальної власності з ст. 476 МК України до КУпАП. Конкретизовано ознаки об’єктивної сторони складів злочинів за ст. 177 і ст. 229 КК України і запропоновано включення додаткової кваліфікуючої ознаки – систематичність дій, а ознаку «завдання шкоди» обґрунтовано доводити з урахуванням таких критеріїв як характер, спосіб, систематичність протиправних дій, масштаби порушення, а не з прив’язкою до неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Обґрунтовано, що підстави захисту, формулювання понять і видів порушення, їх співвідношення з іншими підставами (загроза порушень, невизнання прав), які передбачені у ЦК України та спеціальних законах потребують системного узгодження. Аргументовано необхідність удосконалення порядку реалізації санкції «стягнення компенсації» відповідно до ст. 34 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» з позиції дотримання принципу правової визначеності. Обґрунтовано доцільність закріплення у Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК України) і Господарському процесуальному кодексу України (далі – ГПК України) критеріїв визначення ефективного способу судового захисту, що сприятиме сталій судовій практиці, оперативному та дієвому захисту осіб та посиленню господарського правопорядку в цілому. Додатково обґрунтовано доцільність запровадження діяльності Вищого суду з питань інтелектуальної власності з огляду на євроінтеграційні прагнення України, техніко-юридичну складність доказування в IP-спорах і потребу уніфікації стандартів розгляду таких справ.
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ ДЕОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД 052 – Політологія 05 Соціальні та поведінкові науки(Вінниця, ДонНУ, 2026) КРАСИЛЮК ВІКТОР ФЕДОРОВИЧ; Krasyliuk V. F.Красилюк В. Ф. Моделі розвитку деокупованих територіальних громад. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 052 «Політологія». – Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. Здійснено комплексне дослідження деокупованих територіальних громад України в контексті соціально-політичних процесів постконфліктної трансформації та визначено ключові чинники їх розвитку. На цій основі розроблено авторську комплексну модель розвитку деокупованих територіальних громад, верифіковану для застосування в державній регіональній політиці відновлення та розвитку. Встановлено, що дослідження подібних політико-інституційних моделей є актуальним напрямом сучасних міждисциплінарних досліджень, який дає змогу розкрити складність і багатоаспектність процесів відновлення та розвитку місцевого самоврядування на деокупованих територіях. Поліваріантна методологія, використана в дисертації, забезпечила цілісний аналіз формування та функціонування моделей розвитку деокупованих територіальних громад. Відбір деокупованих територіальних громад для дослідження здійснено відповідно до критеріїв аналітичної репрезентативності та методологічної мінімальної достатності, з орієнтацією на виявлення типових стратегій та сценаріїв розвитку, а не унікальних випадків. Дані критерії дали змогу простежити траєкторії відновлення та розвитку відібраних деокупованих територіальних громад та створили аналітичні передумови для побудови комплексної моделі їх розвитку. Відповідно, при відборі свідомо не застосовувались принципи медійної впізнаваності, унікальності кейсів чи масштабності руйнувань. Вперше запропоновано авторську комплексну модель розвитку деокупованих територіальних громад. У центрі моделі – стійкий розвиток громади як поєднання безпеки, відновлення та довгострокового розвитку. Модель об’єднує інституційно-організаційний компонент, спрямований на подолання управлінської нестабільності та надмірної централізації; компонент управління в умовах воєнного стану, що забезпечує баланс між діяльністю військових адміністрацій і місцевим самоврядуванням; операційний компонент, який формує єдину логіку реалізації державної політики відновлення; цифровий компонент. У сукупності ці елементи дозволяють перейти від ситуативних рішень до системного й керованого відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад. Доведено, що реалізація запропонованої моделі дозволяє відновити інституційну спроможність деокупованих територіальних громад і забезпечити керованість процесів відновлення та розвитку. Це знижує рівень ситуативності управлінських рішень, інтегрує міжнародну підтримку в державну регіональну політику та створює передумови для сталого післявоєнного розвитку деокупованих територій. Обґрунтовано, що запропонована модель не претендує на універсальність, а може функціонувати як адаптивна політико-інституційна рамка, яка здатна враховувати асиметрію безпекових, інституційних та ресурсних умов постконфліктного розвитку деокупованих територіальних громад. Проведений аналіз ризиків і викликів у стратегічних документах територіальних громад Київської, Сумської, Миколаївської, Харківської та Херсонської областей, свідчить про те, що проблеми відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад мають системний характер і зумовлені поєднанням безпекових, інституційних, управлінських та ресурсних чинників. На основі порівняльного аналізу обраних деокупованих територіальних громад встановлено, що зазначені стратегічні ризики не є універсальними та проявляються диференційовано залежно від безпекового контексту, управлінського статусу та типу громади. До ключових стратегічних ризиків відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад віднесено: безпековий ризик; інституційний ризик, пов’язаний із функціонуванням військових адміністрацій та концентрацією повноважень; ризик кадрового виснаження і дефіциту управлінської спроможності; ризик асиметричного доступу до міжнародної допомоги; ризик просторової та соціально-економічної деградації сільських і селищних громад; а також ризик відтворення ситуативних моделей управління, зумовлений відсутністю уніфікованих державних алгоритмів відновлення. Виявлено, що при відсутності повноцінних органів місцевого самоврядування саме активні органи самоорганізації населення виконують функцію інституційного компенсатора, забезпечуючи збереження комунікаційних каналів між населенням і владою, підтримку базових форм громадянської участі та часткове відновлення інституційної спроможності деокупованих територіальних громад. Доведено, що діяльність органів самоорганізації населення створює кадрову й організаційну основу для поетапного відновлення повноцінного місцевого самоврядування в постконфліктний період. Проаналізовано вплив інституційних реорганізацій центральних органів виконавчої влади на формування державної політики відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад. Зокрема, досліджено наслідки об’єднання, а згодом розподілу функцій Міністерства розвитку громад та територій України і Міністерства інфраструктури України, а також ліквідації Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України. Встановлено, що зазначені інституційні трансформації спричинили виникнення системних прогалин у реалізації державної регіональної політики відновлення та розвитку. Удосконалено підходи до оцінювання інституційної спроможності деокупованих територіальних громад на основі емпіричного аналізу відібраних територіальних громад, які репрезентують різні умови розвитку, що дало змогу виявити асиметрії інституційної спроможності залежно від форми управління, рівня донорської присутності, безпекових викликів; уявлення про роль формальних і неформальних інститутів у процесах відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад, що дозволило показати їх вплив на вибір управлінських рішень, ефективність державної регіональної політики та формування різних траєкторій розвитку громад; підходи до визначення інструментів ефективного відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад, зокрема обґрунтовано специфіку адаптації smart-підходів. На відміну від класичної моделі «smart-city», smart-громада» в межах дослідження розглядається як політико-управлінський інструмент забезпечення відновлення інституційної спроможності в умовах безпекових ризиків і ресурсних обмежень; виявлено та емпірично обґрунтовано інституційні бар’єри, що стримують залучення міжнародної допомоги деокупованими територіальними громадами, зокрема дефіцит кадрового потенціалу, недостатній рівень проєктної культури, нерівний доступ до донорських ресурсів та відсутність стратегій зовнішньої співпраці. Порівняльний аналіз обраних деокупованих громад засвідчив стійку залежність від рівня донорської активності, від форми управління, типу громади та безпекового контексту: громади з відновленим місцевим самоврядуванням і стабілізованим безпековим середовищем (Ірпінська, Бучанська міські громади) характеризуються високим рівнем міжнародної підтримки, тоді як більшість громад із військовими адміністраціями, високими безпековими ризиками (Первомайська, Горохівська, Новорайська, Борівська, Петропавлівська громади) демонструють низьку донорську активність, що свідчить про наявність системних інституційних обмежень доступу до міжнародних ресурсів розвитку. Обґрунтовано підхід до моделювання розвитку деокупованих територіальних громад на основі виявлення типових, а не унікальних сценаріїв постконфліктної трансформації, що дало змогу розробити комплексну модель. Доведено, що застосування моделі як практичного інструменту стратегічного планування дозволяє громадам адаптувати дії до змінного безпекового середовища, коригувати пріоритети, оцінювати інституційну спроможність та інтегрувати донорські ресурси. Набуло подальшого розвитку застосування поліваріантної методологічної основи в дослідженні деокупованих територіальних громад, що дало змогу перейти від фрагментарного аналізу окремих аспектів до цілісного дослідження формування та функціонування моделей розвитку деокупованих територіальних громад; теза про те, що поняття «інституційна спроможність деокупованих територіальних громад» слід розуміти як комплексну властивість територіальної громади забезпечувати стабільність управління, відновлення публічних послуг і довгостроковий розвиток у специфічних умовах постконфліктної трансформації; доцільність використання парадипломатії як ефективного інструменту інституційного відновлення та розвитку деокупованих територіальних громад. Доведено, що парадипломатія територіальних громад забезпечує швидше подолання інституційних провалів порівняно з державними механізмами, а також виконує функцію поширення управлінських практик і формування міжнародної суб’єктності громад; висновок про відсутність єдиної державної моделі відновлення деокупованих територіальних громад, що підтверджується порівняльним аналізом стратегій розвитку деокупованих територіальних громад Київської, Херсонської, Харківської, Сумської та Миколаївської областей. Встановлено, що відсутність уніфікованих державних алгоритмів, критеріїв та індикаторів відновлення і розвитку зумовлює формування асиметричних моделей розвитку деокупованих територіальних громад. Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що сформульовані в роботі теоретичні положення, узагальнення та розроблена комплексна модель можуть бути використані в діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інституцій, відповідальних за політику відновлення й розвиток деокупованих територій. Запропоновані підходи та висновки становлять практичну цінність для центральних органів виконавчої влади, зокрема Міністерства розвитку громад та територій України, а також для профільних комітетів Верховної Ради України, що формують нормативно-правову основу державної регіональної політики. Матеріали дослідження можуть бути використані для вдосконалення державної регіональної політики, зокрема при розробці стратегічних документів щодо відновлення деокупованих територіальних громад, формуванні програм міжвідомчої координації та визначенні оптимальних управлінських рішень у сфері постконфліктного розвитку. Розроблена комплексна модель розвитку деокупованих територіальних громад може бути впроваджена в практичну діяльність органів місцевого самоврядування як інструмент структурного аналізу та прогнозування, а також у роботі міжмуніципальних партнерств, міжнародних організацій, що працюють з громадами після деокупації. Отримані результати можуть слугувати підґрунтям для формування локальних стратегій розвитку, планів відновлення, програм підвищення інституційної спроможності та механізмів громадської участі. Матеріали дисертації можуть бути корисними у підготовці аналітичних документів, експертних висновків і рекомендацій для органів влади різних рівнів, а також застосовуватися під час навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування у межах програм підвищення кваліфікації, а також як основа для подальших наукових досліджень, розроблення навчальних курсів і методичних матеріалів з політології, публічної політики, місцевого самоврядування та регіонального розвитку.
- ДокументДИСЕРТАЦІЯ ПРАВОВА ОБІЗНАНІСТЬ ЯК ЧИННИК РЕФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 081 «Право» 08 «Право»(Вінниця, ДонНУ, 2026) ЗАГОРОДНЮК ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ; Zahorodniuk D. A.Загороднюк Д. А. Правова обізнаність як чинник реформування правової системи України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. Робота є одним з перших досліджень, у якому здійснено комплексний аналіз правової обізнаності у діалектичному взаємозв’язку із складовими правової системи: системою права, правовою ідеологією і юридичною практикою. Розділ перший «Загальнотеоретична характеристика правової обізнаності та її значення для системи права України» складається з трьох підрозділів, у яких розроблені методологічні засади та теоретичні підходи до розуміння сутності й змісту правової обізнаності та суміжних категорій, досліджені історико-правові передумови формування доктринальних поглядів на правову обізнаність та проаналізована нормативно-правова база з питань правової обізнаності населення незалежної України. У підрозділі 1.1 визначено методологічні засади дослідження правової обізнаності як комплексного феномену, що поєднує знання, критичне мислення та практичну спроможність діяти у правовому полі. Обґрунтовано відмінність правової обізнаності від правової освіти, виховання й соціалізації: якщо перші забезпечують передавання знань і формування ціннісних орієнтацій, то правова обізнаність відображає інтегрований результат – здатність особи усвідомлювати, інтерпретувати та ефективно застосовувати право у повсякденній практиці. Сформульовано структурну модель правової обізнаності як єдність критичного знання, правової компетентності та правоспроможності, що забезпечує перехід від поінформованості до усвідомленої правової дії. У такий спосіб досягнуто поставленого завдання – окреслено методологічні орієнтири, визначено місце правової обізнаності серед суміжних понять і розкрито її сутність як динамічного когнітивно-ціннісного процесу формування передумов правомірної поведінки особи. У підрозділі 1.2 здійснено аналіз еволюції уявлень про правову обізнаність у правовій думці від радянської моделі правової пропаганди до сучасної концепції обізнаності у праві. Доведено, що радянський підхід до правового виховання мав ідеологічний, маніпулятивний характер і розглядав правову освіту як засіб утвердження лояльності до влади, а не як форму самореалізації особистості. Показано, що в незалежній Україні поступово утвердилася гуманістична модель правового виховання, заснована на принципах критичного мислення, переконання, інформування та ціннісно-мотиваційного впливу. З’ясовано, що термін «правова пропаганда» нині не відповідає демократичним цінностям і принципам людиноцентризму, адже асоціюється з нав’язуванням ідеологічних смислів та обмеженням свободи свідомості. Аргументовано доцільність його заміни поняттями «правове інформування», «правове переконання» та «ціннісно-мотиваційний правовий вплив», які відповідають сучасній європейській парадигмі правової просвіти. У підрозділі 1.3 здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку системи права, а саме нормативно-правової бази України у сфері формування правової обізнаності населення, що дозволило виокремити основні етапи еволюції державної політики від інформаційно-просвітницьких підходів початку 1990-х до сучасної компетентнісно-ціннісної моделі, зорієнтованої на розвиток критичного мислення, громадянських компетентностей і правоспроможності. Виявлено, що нормативно-правові акти незалежної України поступово розширювали зміст поняття правової освіти, інтегруючи її у систему національного виховання, громадянської освіти, сталого розвитку та прав людини. У ході дослідження встановлено, що сучасна нормативно-правова база України тяжіє до європейської парадигми human-centered legal education, у якій правова обізнаність розглядається як динамічний процес формування здатності особи розуміти право, критично оцінювати його застосування та діяти на основі правових цінностей. Водночас показано низку проблем, як-от термінологічна розпорошеність, відсутність єдиної системи показників оцінювання правової компетентності, фрагментарність координації між органами влади. На цій підставі обґрунтовано необхідність розробки Національної програми правової обізнаності населення з чітким розподілом відповідальності, системою моніторингу та інтеграцією Цілей сталого розвитку, що стане кроком до формування єдиної державної політики у сфері правової культури, освіти й обізнаності громадян. Розділ другий «Взаємодія правової обізнаності та правової ідеології в структурі правової системи» охоплює три підрозділи, які присвячені діалектиці взаємодії правової обізнаності, правосвідомості та правової культури, взаємозв’язку правової ідеології та правової обізнаності як теоретичного і практичного рівнів правової культури та деформаціям правової культури й правосвідомості та ролі правової обізнаності в їх подоланні та запобіганні. У підрозділі 2.1 розкрито зміст правової ідеології як світоглядної основи правової культури й елементу, що формує ціннісний вектор розвитку правового мислення. Доведено, що правова обізнаність є практичним рівнем реалізації ідей правової ідеології: саме вона забезпечує їх трансформацію у реальні моделі правомірної поведінки. Показано, що правова культура інтегрує ціннісний (ідеологія), когнітивний (правосвідомість), практичний (обізнаність) та поведінковий (реалізація права) рівні. У такий спосіб продемонстровано цілісність і взаємозалежність цих елементів, що забезпечує розвиток правового мислення й зміцнення правової культури суспільства. Продемонстровано діалектичну взаємодію між вказаними категоріями як складовими духовно-ціннісного механізму дії права: правова ідеологія визначає смисловий горизонт, правова свідомість забезпечує емоційно-мотиваційне сприйняття норм, правова обізнаність трансформує цінності в практичну компетентність, а правова культура інтегрує їх у стійку систему соціальних практик. У результаті вирішено наукову задачу визначення місця правової ідеології в структурі правосвідомості та розкрито механізм їх взаємодії, що забезпечує гармонійне функціонування правової системи та консолідацію українського суспільства навколо спільних правових цінностей. У підрозділі 2.2 розкрито діалектичний взаємозв’язок правової ідеології та правової обізнаності як двох взаємодоповнюваних рівнів правової культури: теоретичного (ціннісно-нормативного) й практичного (когнітивно-діяльнісного). Доведено, що правова ідеологія формує ціннісні орієнтири, світоглядні засади та концептуальну єдність правового мислення, тоді як правова обізнаність забезпечує їх реалізацію у практичній площині через знання, навички та готовність до правомірної поведінки. Встановлено механізм трансформації абстрактних принципів і цінностей права у конкретну правову компетентність громадян шляхом їх пізнання, осмислення та практичного застосування. Обґрунтовано, що підвищення рівня правової обізнаності не лише відображає, а й стимулює еволюцію правової ідеології, сприяючи її гуманізації та адаптації до сучасних соціокультурних умов. У результаті доведено, що взаємодія правової ідеології та правової обізнаності забезпечує цілісність і динамізм правової культури, перетворюючи її на ефективний механізм духовно-ціннісної консолідації суспільства. У підрозділі 2.3 здійснено системно-теоретичний і соціально-психологічний аналіз деформацій правосвідомості та правової культури та визначено їх спільну когнітивно-аксіологічну природу, а саме: розрив між знанням права, його ціннісним осмисленням і практичною реалізацією. Обґрунтовано, що правова обізнаність виступає когнітивним механізмом попередження деформацій, адже забезпечує внутрішню узгодженість елементів правосвідомості, когнітивного, емоційного та вольового, і формує стійкість до маніпуляцій і соціально-правового популізму. Доведено, що дефіцит правової метарефлексії, тобто здатності усвідомлювати межі власного знання про право, є основним чинником когнітивних викривлень, які підживлюють правовий інфантилізм і нігілізм. Показано, що розвиток правової обізнаності як здатності до критичного самопізнання у правовій сфері долає ці викривлення, відновлюючи рефлексивність правового мислення. Емпірично підтверджено наявність прямого зв’язку між рівнем правової обізнаності та довірою до правових інститутів. Це засвідчує легітимаційний потенціал правової обізнаності у стабілізації правосвідомості. У межах когнітивно-аксіологічного аналізу показано, що парадокси легітимності (розрив між формальною законністю та моральним змістом права) є нормативним джерелом деформацій правової культури, тоді як правова обізнаність виступає засобом ресоціалізації, адже вона відновлює баланс між раціональним і моральним у сприйнятті права, зміцнює довіру до правових інститутів та сприяє гуманізації правового мислення. Розділ третій «Правова обізнаність і юридична практика: виклики сьогодення» містить два підрозділи, що аналізують правову обізнаність як передумову ефективної юридичної практики та сучасні тенденції трансформації юридичної практики під впливом соціокультурних і технологічних змін. У підрозділі 3.1 обґрунтовано наявність діалектичного взаємозв’язку між правовою обізнаністю та юридичною практикою, який проявляється у тому, що перша забезпечує усвідомленість і ціннісну узгодженість правозастосування, а друга формує практичні навички, досвід і підвищує рівень правової компетентності громадян та юристів. Встановлено, що правова обізнаність є когнітивною передумовою ефективної юридичної діяльності, оскільки сприяє гармонізації між нормою, її тлумаченням і застосуванням, запобігає формалізму та викривленням змісту права. Юридична практика, у свою чергу, виступає простором формування, відтворення та підвищення правової обізнаності, перетворюючи правові знання на практичну дію й соціально значущий досвід. Продемонстровано, що рішення ЄСПЛ, КСУ та Верховного Суду виконують не лише правозастосовну, а й просвітницьку функцію, оскільки формують стандарти правової поведінки та підвищують рівень громадянської правової культури. З’ясовано, що система безоплатної правничої допомоги та юридичні клініки є ключовими інституціями, які поєднують освітню, консультаційну та практичну складові, забезпечуючи трансформацію правових знань у правову поведінку. На емпіричному рівні встановлено кореляцію між індексом розпізнавання юридичного контексту (ISI) та імовірністю звернення по правову допомогу, що підтверджує вирішальну роль когнітивного компоненту у правореалізаційній діяльності. Таким чином, юридична практика й правова обізнаність утворюють взаємопов’язану систему, у якій знання права забезпечує ефективність правозастосування, а практика права підвищує обізнаність і довіру до правових інститутів, сприяючи розвитку правової культури та утвердженню верховенства права. У підрозділі 3.2 на основі аналізу впливу сучасних соціокультурних і технологічних трансформацій на юридичну практику та правову обізнаність, виявлені нові закономірності їх взаємодії в умовах цифровізації, глобалізації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Доведено, що цифрова епоха радикально змінює механізми правореалізації, формати громадянської участі й структуру правової свідомості, водночас створюючи як можливості для демократизації управління, так і ризики фрагментації правової культури, маніпуляцій громадською думкою та деформацій правосвідомості. Аргументовано, що правова обізнаність у нових умовах набуває технологічного виміру і перетворюється на цифрову правову спроможність (digital legal capability), яка забезпечує здатність особи розуміти алгоритми, критично оцінювати їхні рішення й зберігати людський контроль над автоматизованими правовими процесами. Обґрунтовано, що ефективна юридична практика у цифровому суспільстві повинна базуватися на принципах людиноцентризму, прозорості та партисипативності, а правова обізнаність виступати як умова реалізації прав і засіб формування деліберативної демократії. Визначено, що розвиток електронного правосуддя, сервісів е-урядування, публічних онлайн-консультацій і краудсорсингових платформ відкриває нові канали комунікації між державою й громадянами, але потребує нормативного врегулювання, запобігання «ілюзії участі» та гарантування достовірності й репрезентативності цифрових практик. У результаті доведено, що правова обізнаність стає ключовим чинником цифрової легітимності, а її розвиток – необхідною умовою людиноцентричного реформування правової системи України.