Перегляд за Автор "ЗАГОРОДНЮК ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ"

Зараз показуємо 1 - 1 з 1
  • Ескіз недоступний
    Документ
    ДИСЕРТАЦІЯ ПРАВОВА ОБІЗНАНІСТЬ ЯК ЧИННИК РЕФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ 081 «Право» 08 «Право»
    (Вінниця, ДонНУ, 2026) ЗАГОРОДНЮК ДМИТРО АНДРІЙОВИЧ; Zahorodniuk D. A.
    Загороднюк Д. А. Правова обізнаність як чинник реформування правової системи України. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії за спеціальністю 081 «Право». Донецький національний університет імені Василя Стуса, Вінниця, 2026. Робота є одним з перших досліджень, у якому здійснено комплексний аналіз правової обізнаності у діалектичному взаємозв’язку із складовими правової системи: системою права, правовою ідеологією і юридичною практикою. Розділ перший «Загальнотеоретична характеристика правової обізнаності та її значення для системи права України» складається з трьох підрозділів, у яких розроблені методологічні засади та теоретичні підходи до розуміння сутності й змісту правової обізнаності та суміжних категорій, досліджені історико-правові передумови формування доктринальних поглядів на правову обізнаність та проаналізована нормативно-правова база з питань правової обізнаності населення незалежної України. У підрозділі 1.1 визначено методологічні засади дослідження правової обізнаності як комплексного феномену, що поєднує знання, критичне мислення та практичну спроможність діяти у правовому полі. Обґрунтовано відмінність правової обізнаності від правової освіти, виховання й соціалізації: якщо перші забезпечують передавання знань і формування ціннісних орієнтацій, то правова обізнаність відображає інтегрований результат – здатність особи усвідомлювати, інтерпретувати та ефективно застосовувати право у повсякденній практиці. Сформульовано структурну модель правової обізнаності як єдність критичного знання, правової компетентності та правоспроможності, що забезпечує перехід від поінформованості до усвідомленої правової дії. У такий спосіб досягнуто поставленого завдання – окреслено методологічні орієнтири, визначено місце правової обізнаності серед суміжних понять і розкрито її сутність як динамічного когнітивно-ціннісного процесу формування передумов правомірної поведінки особи. У підрозділі 1.2 здійснено аналіз еволюції уявлень про правову обізнаність у правовій думці від радянської моделі правової пропаганди до сучасної концепції обізнаності у праві. Доведено, що радянський підхід до правового виховання мав ідеологічний, маніпулятивний характер і розглядав правову освіту як засіб утвердження лояльності до влади, а не як форму самореалізації особистості. Показано, що в незалежній Україні поступово утвердилася гуманістична модель правового виховання, заснована на принципах критичного мислення, переконання, інформування та ціннісно-мотиваційного впливу. З’ясовано, що термін «правова пропаганда» нині не відповідає демократичним цінностям і принципам людиноцентризму, адже асоціюється з нав’язуванням ідеологічних смислів та обмеженням свободи свідомості. Аргументовано доцільність його заміни поняттями «правове інформування», «правове переконання» та «ціннісно-мотиваційний правовий вплив», які відповідають сучасній європейській парадигмі правової просвіти. У підрозділі 1.3 здійснено комплексний аналіз становлення та розвитку системи права, а саме нормативно-правової бази України у сфері формування правової обізнаності населення, що дозволило виокремити основні етапи еволюції державної політики від інформаційно-просвітницьких підходів початку 1990-х до сучасної компетентнісно-ціннісної моделі, зорієнтованої на розвиток критичного мислення, громадянських компетентностей і правоспроможності. Виявлено, що нормативно-правові акти незалежної України поступово розширювали зміст поняття правової освіти, інтегруючи її у систему національного виховання, громадянської освіти, сталого розвитку та прав людини. У ході дослідження встановлено, що сучасна нормативно-правова база України тяжіє до європейської парадигми human-centered legal education, у якій правова обізнаність розглядається як динамічний процес формування здатності особи розуміти право, критично оцінювати його застосування та діяти на основі правових цінностей. Водночас показано низку проблем, як-от термінологічна розпорошеність, відсутність єдиної системи показників оцінювання правової компетентності, фрагментарність координації між органами влади. На цій підставі обґрунтовано необхідність розробки Національної програми правової обізнаності населення з чітким розподілом відповідальності, системою моніторингу та інтеграцією Цілей сталого розвитку, що стане кроком до формування єдиної державної політики у сфері правової культури, освіти й обізнаності громадян. Розділ другий «Взаємодія правової обізнаності та правової ідеології в структурі правової системи» охоплює три підрозділи, які присвячені діалектиці взаємодії правової обізнаності, правосвідомості та правової культури, взаємозв’язку правової ідеології та правової обізнаності як теоретичного і практичного рівнів правової культури та деформаціям правової культури й правосвідомості та ролі правової обізнаності в їх подоланні та запобіганні. У підрозділі 2.1 розкрито зміст правової ідеології як світоглядної основи правової культури й елементу, що формує ціннісний вектор розвитку правового мислення. Доведено, що правова обізнаність є практичним рівнем реалізації ідей правової ідеології: саме вона забезпечує їх трансформацію у реальні моделі правомірної поведінки. Показано, що правова культура інтегрує ціннісний (ідеологія), когнітивний (правосвідомість), практичний (обізнаність) та поведінковий (реалізація права) рівні. У такий спосіб продемонстровано цілісність і взаємозалежність цих елементів, що забезпечує розвиток правового мислення й зміцнення правової культури суспільства. Продемонстровано діалектичну взаємодію між вказаними категоріями як складовими духовно-ціннісного механізму дії права: правова ідеологія визначає смисловий горизонт, правова свідомість забезпечує емоційно-мотиваційне сприйняття норм, правова обізнаність трансформує цінності в практичну компетентність, а правова культура інтегрує їх у стійку систему соціальних практик. У результаті вирішено наукову задачу визначення місця правової ідеології в структурі правосвідомості та розкрито механізм їх взаємодії, що забезпечує гармонійне функціонування правової системи та консолідацію українського суспільства навколо спільних правових цінностей. У підрозділі 2.2 розкрито діалектичний взаємозв’язок правової ідеології та правової обізнаності як двох взаємодоповнюваних рівнів правової культури: теоретичного (ціннісно-нормативного) й практичного (когнітивно-діяльнісного). Доведено, що правова ідеологія формує ціннісні орієнтири, світоглядні засади та концептуальну єдність правового мислення, тоді як правова обізнаність забезпечує їх реалізацію у практичній площині через знання, навички та готовність до правомірної поведінки. Встановлено механізм трансформації абстрактних принципів і цінностей права у конкретну правову компетентність громадян шляхом їх пізнання, осмислення та практичного застосування. Обґрунтовано, що підвищення рівня правової обізнаності не лише відображає, а й стимулює еволюцію правової ідеології, сприяючи її гуманізації та адаптації до сучасних соціокультурних умов. У результаті доведено, що взаємодія правової ідеології та правової обізнаності забезпечує цілісність і динамізм правової культури, перетворюючи її на ефективний механізм духовно-ціннісної консолідації суспільства. У підрозділі 2.3 здійснено системно-теоретичний і соціально-психологічний аналіз деформацій правосвідомості та правової культури та визначено їх спільну когнітивно-аксіологічну природу, а саме: розрив між знанням права, його ціннісним осмисленням і практичною реалізацією. Обґрунтовано, що правова обізнаність виступає когнітивним механізмом попередження деформацій, адже забезпечує внутрішню узгодженість елементів правосвідомості, когнітивного, емоційного та вольового, і формує стійкість до маніпуляцій і соціально-правового популізму. Доведено, що дефіцит правової метарефлексії, тобто здатності усвідомлювати межі власного знання про право, є основним чинником когнітивних викривлень, які підживлюють правовий інфантилізм і нігілізм. Показано, що розвиток правової обізнаності як здатності до критичного самопізнання у правовій сфері долає ці викривлення, відновлюючи рефлексивність правового мислення. Емпірично підтверджено наявність прямого зв’язку між рівнем правової обізнаності та довірою до правових інститутів. Це засвідчує легітимаційний потенціал правової обізнаності у стабілізації правосвідомості. У межах когнітивно-аксіологічного аналізу показано, що парадокси легітимності (розрив між формальною законністю та моральним змістом права) є нормативним джерелом деформацій правової культури, тоді як правова обізнаність виступає засобом ресоціалізації, адже вона відновлює баланс між раціональним і моральним у сприйнятті права, зміцнює довіру до правових інститутів та сприяє гуманізації правового мислення. Розділ третій «Правова обізнаність і юридична практика: виклики сьогодення» містить два підрозділи, що аналізують правову обізнаність як передумову ефективної юридичної практики та сучасні тенденції трансформації юридичної практики під впливом соціокультурних і технологічних змін. У підрозділі 3.1 обґрунтовано наявність діалектичного взаємозв’язку між правовою обізнаністю та юридичною практикою, який проявляється у тому, що перша забезпечує усвідомленість і ціннісну узгодженість правозастосування, а друга формує практичні навички, досвід і підвищує рівень правової компетентності громадян та юристів. Встановлено, що правова обізнаність є когнітивною передумовою ефективної юридичної діяльності, оскільки сприяє гармонізації між нормою, її тлумаченням і застосуванням, запобігає формалізму та викривленням змісту права. Юридична практика, у свою чергу, виступає простором формування, відтворення та підвищення правової обізнаності, перетворюючи правові знання на практичну дію й соціально значущий досвід. Продемонстровано, що рішення ЄСПЛ, КСУ та Верховного Суду виконують не лише правозастосовну, а й просвітницьку функцію, оскільки формують стандарти правової поведінки та підвищують рівень громадянської правової культури. З’ясовано, що система безоплатної правничої допомоги та юридичні клініки є ключовими інституціями, які поєднують освітню, консультаційну та практичну складові, забезпечуючи трансформацію правових знань у правову поведінку. На емпіричному рівні встановлено кореляцію між індексом розпізнавання юридичного контексту (ISI) та імовірністю звернення по правову допомогу, що підтверджує вирішальну роль когнітивного компоненту у правореалізаційній діяльності. Таким чином, юридична практика й правова обізнаність утворюють взаємопов’язану систему, у якій знання права забезпечує ефективність правозастосування, а практика права підвищує обізнаність і довіру до правових інститутів, сприяючи розвитку правової культури та утвердженню верховенства права. У підрозділі 3.2 на основі аналізу впливу сучасних соціокультурних і технологічних трансформацій на юридичну практику та правову обізнаність, виявлені нові закономірності їх взаємодії в умовах цифровізації, глобалізації та розвитку інформаційно-комунікаційних технологій. Доведено, що цифрова епоха радикально змінює механізми правореалізації, формати громадянської участі й структуру правової свідомості, водночас створюючи як можливості для демократизації управління, так і ризики фрагментації правової культури, маніпуляцій громадською думкою та деформацій правосвідомості. Аргументовано, що правова обізнаність у нових умовах набуває технологічного виміру і перетворюється на цифрову правову спроможність (digital legal capability), яка забезпечує здатність особи розуміти алгоритми, критично оцінювати їхні рішення й зберігати людський контроль над автоматизованими правовими процесами. Обґрунтовано, що ефективна юридична практика у цифровому суспільстві повинна базуватися на принципах людиноцентризму, прозорості та партисипативності, а правова обізнаність виступати як умова реалізації прав і засіб формування деліберативної демократії. Визначено, що розвиток електронного правосуддя, сервісів е-урядування, публічних онлайн-консультацій і краудсорсингових платформ відкриває нові канали комунікації між державою й громадянами, але потребує нормативного врегулювання, запобігання «ілюзії участі» та гарантування достовірності й репрезентативності цифрових практик. У результаті доведено, що правова обізнаність стає ключовим чинником цифрової легітимності, а її розвиток – необхідною умовою людиноцентричного реформування правової системи України.