Перегляд за Автор "Григошкіна, Я. В."

Зараз показуємо 1 - 2 з 2
  • Ескіз недоступний
    Документ
    ГЕОПОЕТИКА VERSUS ГЕОПОЛІТИКА: КІЛЬКА СПОСТЕРЕЖЕНЬ НАД АЛЬТЕРНАТИВНОЮ ПРОПОЗИЦІЄЮ
    (Киїів.: Видавничий дім «Гельветика», 2022) Просалова, В. А.; Григошкіна, Я. В.
    Статтю присвячено геопоетиці, яку розглянуто в літературно-художньому та літерату- рознавчому аспектах. Актуальність цієї праці зумовлена значним зацікавленням геопоетич- ною проблематикою в суспільстві, що спостерігалося після падіння Берлінської стіни, необ- хідністю протиставити геополітичній експансії життєтворчу концепцію, яка б об’єднала митців і вчених, здатних утвердити нові принципи співжиття у світі. Ландшафт тепер набуває концептуального осмислення, особистісного сприйняття, інтерпретаційного зна- чення. Геопоетика виникла як міждисциплінарна наука у ХХ столітті на помежів’ї різних дисциплін: географії, краєзнавства, мистецтвознавства, літературознавства, психології, антропології, культурології, етнології, лінгвістики – та набула статусу популярного термі- ноїда. Вона підтвердила зацікавлення широкого кола митців, мислителів, науковців із різних країн світу освоєнням географічно-просторових образів і пов’язаних із ними міфів у різних наукових і мистецьких практиках. У статті геопоетику розглядаємо в літературно-худож- ньому плані – як систему зображально-виражальних засобів, за допомогою яких у художньому тексті відтворено просторові уявлення, географічні образи, а з іншого боку – у літерату- рознавчому плані як розділ поетики, що досліджує всю систему літературних засобів уті- лення ландшафтних образів, просторових відношень і пов’язаних із ними міфів. Геопоетичні образи Юрія Андруховича відбивають, з одного боку, автентичні об’єкти (міста, природні ландшафти, архітектурні споруди), а з іншого – їх авторське сприйняття, не позбавлене суб’єктивних сенсів. Однак не всі міста набули в автора ознак інтимних. Геопоетика стає ознакою авторської стратегії Юрія Андруховича, який зображує у своїх творах письменника- мандрівника, заохочує реципієнта читати його роман «Лексикон інтимних міст. Довільний посібник із геопоетики та космополітики» у будь-якій послідовності, даючи волю читачеві самому вибирати спосіб знайомства з текстом.
  • Ескіз недоступний
    Документ
    ЗАДРОТЯНСЬКА ЛІРИКА «КАЛІСЬКОГО ПАРНАСУ»: ТЕКСТИ І КОНТЕКСТИ
    (Riga, Latvia: “Baltija Publishing”, 2022) Просалова, В. А.; Григошкіна, Я. В.
    ВСТУП «Не забути тих днів ніколи:/ Залишали останній шмат» – так писав Євген Маланюк про трагічний листопад 1920 року, коли військові формування Армії Української Народної Республіки, виснажені кровопролитними боями, настирливим переслідуванням більшовицьких орд, хворобами, залишили рідну землю. Сором, гнів, образа ятрили душу колишніх учасників національно-визвольних змагань, які в польських таборах для інтернованих намагалися зрозуміти: «Як сталося, що ми, хоч духовно озброєні великими ідеями, опинилися в таборах для полонених? Як сталося, що ми, хоч ідейно непереможні, виявилися переможеними й безпорадними? Як сталося, що ми втратили Батьківщину, а Батьківщина втратила нас, своїх вірних синів?»1. Питання виникали і непокоїли, а відповідь на них кожний учасник національно-визвольної боротьби мусив шукати сам. Колишні союзники, як тільки 35-тисячне українське військо перетнуло польський кордон, відразу їх роззброїли і тим самим позбавили можливості реваншу за програну війну. Відчуваючи тавро «пораженства», інтерновані нелегко освоювалися в інонаціональних обставинах: пережита травма і втрата зв’язку з рідними породжували затяжну депресію, крім того, давалися взнаки давні хвороби, голод, холод, невлаштованість побуту, відсутність найнеобхіднішого для життя… Розміщені в таборах для інтернованих у Петрокові (Пйотркові), Ланцуті, Вадовицях, Стрілкові (Стшалкові), Александруві-Куявському, Щипйорні, Каліші, вони сповна відчули«гостинність» колишніх союзників: погане харчування, нестача теплого одягу, палива, належного медичного обслуговування, ліків, придатних для життя умов. Інтерновані були розселені в облаштованих для тимчасового перебування бараках, у яких знаходилось по 300-500 осіб. Узимку температура повітря в помешканні сягала мінусової позначки, а влітку доводилося потерпати від задухи. Особливо дошкуляв «дарований» (за висловом Євгена Маланюка) хліб, якого не вистачало на всіх.